×

Попередження

Неможливо завантажити XML-файл

Оксана Рубай про необхідність розвитку нерегульованого ринку соціальних послуг

Тривожні дні, які ми пережили, і до яких, здається, вже призвичаїлись, дали поштовх не лише для нового переосмислення абстрактних життєвих питань, але й практичних. Зокрема, стало очевидним застаріння наших систем – медичної і соціальної. «Вже не можна буде працювати у цих галузях так, як це було раніше. Все треба вирішувати по-новому», - переконана Оксана Рубай, депутатка фракції «Об’єднання «Самопоміч». Як саме? Про це говоримо далі.

  • Страхування самих медичних працівників. Безпека лікарів і їх сімей. Лікар повинен ходити на роботу за будь-яких обставин, він не може «сховатись на карантині». Як воїни на передовій – обличчям до смертельної загрози. Але лікарі не отримали – окрім деяких премій і слів подяк – жодної безпеки від держави. Я говорю про речі, котрі застосовують в інших країнах, до прикладу, в Італії на кожну дитину медичного працівника скеровують адресну допомогу, аби можна було найняти няню чи доглядальницю, бо лікар має думати про лікування пацієнта, а не хвилюватися про те, чи пообідала його дитина і чи доглянута вона, поки батько чи матір працює в лікарні.

Окрема тема – незахищеність сімейних лікарів. Саме він – сімейний лікар – добре знає і ситуацію в родині, і особливості захворювань своїх багаторічних пацієнтів, і ментальні нюанси людей з особливими діагнозами. Тому, коли  COVID-19 “виводить з роботи» сімейного лікаря, руйнується цілий ланцюжок взаємодії, купа пацієнтів залишається розгубленими і безпорадними. І це подвійна небезпека – і самого зараження, і втрати пильності  і близького взаєморозуміння з пацієнтами дільниці.

  • Вже оскільки ми заговорили про сімейних лікарів, як , на Вашу думку, проінформовані усі верстви населення? Багато хто сприйняв послаблення карантину, як знак того, що загроза минула.
  • Особливо специфічно інформацію сприймають діти. Якщо для дітей шкільного віку ми маємо відповіді на питання і розроблені, зокрема ЮНІСЕФ, якісні відео-ролики, то для маленьких – 4-5 років – немає справді фахового пояснення. У Великобританії уже навіть видали книжку з ілюстраціями, яка пояснює, відповідно до такого вікового сприйняття. Ми не можемо просто взяти і перекласти. Ми маємо приготувати такі прості елементарні речі для дітей самі – з урахуванням ментальності українських дітей, їх емоцій. Особливо ті діти, які живуть з бабусями і дідусями, чи батьками із супутніми нозологіями, тобто з людьми, які не дуже соціально активні. Нам з загрозою та наслідками коронавірусу жити ще дуже довго, на жаль.
  • А чи стосується Ваше бачення переосмислення і освітньої системи?
  • Звісно. Ще до епідемії я підіймала питання перед освітянами: як навчатися тим дітям, яких є 5 плюс у сім’ї, а комп’ютер лише один? Благо, що принаймні ті комп’ютери, які простоювали в школах, почали роздавати тим вчителям, які їх не мали. Але сьогодні такі запитання стоять ще гостріше. Хто має нести відповідальність за тих дітей, які поїхали на час карантину на село ( бо школи не працюють і батьки були змушені віддати бабусі, поки мають роботу )? І це не день чи тиждень, це щонайменше три місяці. А що казати про дітей з особливими потребами: навчання онлайн не може забезпечити їх знаннями. У цьому виклику потрібно працювати з ракурсу соціальної справедливості та рівної доступності до навчання.
  • А що кажуть Ваші колеги з інших європейських країн?
  • Деякі країни не закривали школи для молодших класів. Там вводилися безпрецедентні заходи безпеки, і це справді дорого, але – були збережені усі робочі місця, були спокійні батьки і діти не зупиняли свій розвиток. Сільські шкільні класи, де вчиться небагато дітей, можна було втримати.
  • А щодо соціальної системи? Чому закидають в неадресності допомоги?
  • Як інтегрувати нові послуги? Як континувати їх? Як розробити це системно? Такими запитаннями мали б займатися магістри соціальної роботи або ж люди з великим досвідом у соціальній галузі. Їх інтелект і досвід можна було з користю і перспективою використати. Натомість, вони масово звільнялись з соціальних інституцій через низький рівень оплати праці, відсутність безпеки, фахової супервізії. А діючих працівників залучили до розвозки продуктових наборів, і вони просто виконували, по суті, кур’єрські послуги соціальної служби. Наразі, справжня роль, яку відводять фахівцям із соціальної роботи, полягає лише у підтримці та наснаженні сімей у СЖО, які не здатні подолати їх самотужки.

Аналіз ситуації показав, що було багато одиноких незабезпечених людей, осіб з інвалідністю, яким навіть не подзвонили поцікавитися, чи мають вони зараз що їсти. Їх, через відсутність системної соціальної оцінки потреб, просто нема в базі даних чи на обліку. Допомога відбувалася ситуативно: хто знав, де живе потребуючий, чи потребуючий звернувся сам, якщо дізнався від інших як і куди, туди і везли. Примітивна ситуативна допомога. Потрібно ретельно скласти бази даних наших мешканців, не лише груп ризику, але й тих, хто може в неї потрапити. Багато країн, допомогу в час кризи яких я аналізувала, не припиняли послугу шкільного харчування. В Україні про таке навіть не задумувалися. В результаті, батьки (особливо жінки), які продовжували ходити на роботу, або працювали дистанційно, отримали подвійне навантаження – вони і надалі виконували свої посадові обов’язки, причому, за меншу у більшості випадків зарплатню, але разом з цим вони мають прослідувати за домашнім навчанням і наварити їсти, прибрати вдвічі більше, ніж раніше. В Європі були міста, які розвозили шкільне харчування під дім: свіжу випічку, овочі й фрукти для дітей. Це була суттєва допомога матерям. Особливо одиноким і багатодітним, яким навіть не було з ким залишити цих дітей, щоб піти до магазину за продуктами.

  • Для такого потрібна була б бути державна програма допомоги?
  • Як і для тих, хто втратив роботу внаслідок карантину. Типовий приклад: сім’я з дитиною, де мати – дитячий аніматор, а батько – експедитор у приватному маленькому магазині взуття. Двоє без заробітку, двоє без можливості працювати дистанційно. Як жити? Я говорю і про житло. Доступного соціального житла у нас немає, а ми знаємо, що більше половини оренди на ринку – неофіційно. Такі люди опинилися в критичній ситуації, адже вони і далі мають платити за житло ринкову ціну, а засобів для цього більше немає. Мова йде про молодь і молоді сім’ї. Для них у такій ситуації можливо потрібно розглянути можливість відкрити двері гуртожитків та готелів, чи виділити ресурси на подобові квартири, щоб тимчасово, хоча б у такий спосіб  забезпечити сім’ям соціальну ізоляцію.
  • Пані Оксано, запитань більше ніж відповідей. Що Ви плануєте далі робити з цим багажем аналітики?
  • Вдатися до вивчення та аналізу ситуації мене спонукали два фактори: по-перше, велика кількість звернень мешканців, громадських і благодійних організацій до мене, як до депутата, а, по-друге, фахова співпраця з колегами із соціальної галузі інших міст та країн. Я все більше схиляюся до необхідності розвитку нерегульованого ринку соціальних послуг: аби не лише держава, але й громадські організації могли працювати у цій галузі повноцінно за бюджетні кошти. У нинішній ситуації ми чітко побачили – як активно взялися за допомогу волонтери з різних громадських організацій, але які швидко вигоріли, бо не мали ресурсної підтримки. Ми голосно заговорили нарешті про недооцінення професії лікарів, але ніхто не сказав, що соціальний працівник так само щодня наражає себе на небезпеку заради інших людей. Робота з людьми завжди малопомітна, її важко візуалізувати на світлинах, а такі працівники (лікарі, вчителі, соціальні фахівці) дуже швидко вигорають. А тимчасом їм інколи  бракує простого Дякую і відчуття, що вони в безпеці, бо держава, громада, ми подбаємо про них, в разі потреби.

Розпочато діалог з Міністерством Соціальної Політики щодо проведення якісного моніторингу наявних діючих програм з надання соціальних послуг, щоб доповнити, удосконалити, припинити застарілі, прийняти нові, актуальні. Настав час розробити стратегію соціального благополуччя, повністю привести українське законодавство до міжнародних норм, почати нарощувати кадровий потенціал та фінансування гуманітарної галузі. Виклики масштабні, тому і завдання перед нами стоять такі ж і зволікати нема права.

Примітка: Публікації в рубриці "Трибуна депутата" є відображенням суб’єктивної позиції авторів та можуть не збігатися з офіційною позицією  Львівської міської ради.