×

Попередження

Неможливо завантажити XML-файл

Інтерв’ю з депутатами Львівської міської ради Максимом Колядою та Тарасом Кльофою

  • Що таке Перемога чи поразка у війні з точки зору психології?
  • Питання не в тому – хто переміг чи хто програв, хто кращий , а хто гірший, а в тому – хто, як і на скільки використає цей досвід. Сам по собі досвід поразки не визначає подальшої долі. Суть в тому, наскільки людина, країна, суспільство здатні відрефлексувати і асимілювати цей досвід. І, відповідно, перетворити його в конструктивний ресурс, в конструктивну енергію. Парадокс ніби: Німеччина програла дві Світові війни, але сьогодні вона – найпотужніша країна Європи. Чому? Вони змогли досвід війни і поразки – переосмислити. Факт покаяння і вибачення відбувся не просто на рівні окремого представника, а на рівні держави, це – показник суспільних трансформацій. Чого важливо уникати – ми знаємо на прикладі СРСР і Росії.  Якщо людина чи країна фіксується на своєму позитивному чи  негативному досвіді  і перестає тут і тепер адекватно взаємодіяти з реальністю – це погано.
  • Але як народ спільно може сформулювати правильно розуміння історичної ситуації?
  • Я думаю, в цьому вирішальну роль відіграють і культурні особливості та традиції кожного суспільства, і – інтелектуальна, політична, духовна еліта. Певні авторитети, які задають вектор думання, вектор сприйняття, вектор дії.  Наприклад, американці були також переможцями, але вони почали одразу економічно допомагати тим, кого перемогли.

 Але важливо пам’ятати, що війна – це однозначно зло. Те, що «я тебе переміг в конфлікті», не означає, що до кінця днів ти будеш моїм рабом і я витиратиму об тебе ноги. Якщо перемога зробить тебе зверхнім, то в кінцевому результаті це стане поразкою.

  • Що штовхає людство воювати?
  • Це повертає нас до основного питання: а людство – раціональне чи ірраціональне? Все більше ми схиляємось до думки, що віра в раціональність людство – не виправдана… Масами керують хвилі, імпульси. І 20 та 21 століття – показує це теж. З одного боку – неймовірні технічні досягнення, новітні технології, доступ до знань і освіти, до кращої якості життя. Але все одно – конфлікти продовжуються. Це все – дуже складне питання…
  • 9 травня. Як ти відчуваєш цей день?
  • Один мій дідусь, коли був студентом у Ленінграді ( нині – Санкт-Петербург ), потрапив в полон до німців. Інший – з багатодітної сім’ї: їх шестеро братів пішли на війну, повернулися п’ятеро. Для мої сім’ї поняття «перемога» - це, передовсім, те, що вони повернулися живі. Під час свята я ніколи не бачив, щоб вони раділи чи відкривали шампанське чи влаштовували масові гуляння. Для них цей день – день повернення до своїх сімей, до своїх рідних. Я народився ще в Радянському Союзі, і це був великий контраст: те, як сприймали діди, і те, як це подавалося на загал.
  • А якщо говорити про нинішню війну на Сході України? Наш друг – Тарас Кльофа – лікар-полковник ЗСУ – наголошує на життєвій необхідності ввести обов’язковим курс психологічної реабілітації для усіх, хто повертається з війни.
  • Так. Що таке психо-травма? Найчастіше це момент, коли людина реально зіштовхується із смертю. Такий досвід точно не проходить безслідно. Причому, що на рівні особистості, що на рівні народу. Питання в тому, чи здатна людина, яка пройшла цей досвід, пережила його, асимілювати потім його. Скерувати цю напругу в конструктивне русло. Приблизно третина людей здатна пройти все сама: їх особистісної зрілості і ресурсу буде достатньо, щоб трансформувати усе в життєдайний імпульс. Інша третина може це проходити за допомогою близьких людей, священника, авторитетів. І ще третина – потребує спеціалізованої допомоги психіатрів чи психотерапевтів. Якщо в людини немає сильного особистісного ресурсу, якщо немає підтримки, і якщо не звернутись до фахівців по допомогу – ця некерована напруга, яка накопичилась за період цього досвіду, просто «порве зсередини» людину. А що тоді з цим робити? Тому, з одного боку, нам варто підвищувати особистісну спроможність наших молодих солдат, з другого - допомагати, навчати давати їм підтримку сім’ї і близького кола, які здатні допомогти. І третє – вибудовувати систему фахової допомоги. Я вірю: якщо ми навчитися давати собі раду з людьми, які вертаються, це буде важливіше навіть від того, чим закінчиться сам військовий конфлікт. Бувають такі перемоги, які можуть поховати... А можемо програти, і ця поразка нас згуртує.
  • Мені це видається позицією гуманіста.
  • Швидше – позиція екзистенціалізму.
  • Максиме, я давно хотіла, щоб хтось мені відповів на це запитання: а хіба йти на війну – не порушення головного християнського правила Любити ближнього свого?
  • Я переконаний, що якраз ці солдати люблять ближнього свого і виконують цю заповідь, захищаючи свій дім, свою сім’ю, тих людей, які не можуть себе захистити самостійно. І я нагадаю іншу заповідь: ( Иоанна 15:13 ) «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх.»  Люди, котрі готові покласти своє життя, захищаючи слабких і беззахисних – точно виконують заповіти. Звісно, я, як і будь-хто, не знає, що в душі і серці кожної людини. І, напевне, в кожну армію світу можуть потрапити різні люди – навіть з певними патологіями, аби отримати певне задоволення вбиваючи інших. Але я переконаний, що таки більшість іде туди для виконання свого обов’язку – захистити. Свою сім’ю, свою країну, світ. Для цього, зокрема,  і потрібні капелани, аби допомогти хлопцям втримати баланс і не скотитися в сліпу ненависть до ворога, до того, хто по другу сторону фронту. Бо якщо там залишиться лише сліпа ненависть, то вертаючись назад, вони вже не зможуть взаємодіяти з реальним життям і душевними та духовними устоями. Солдати , які на війні для того, щоб «не пустити ворога далі і захистити», легше повертаються в той світ, який вони захистили.

          Коментар до теми інтерв’ю Тараса Кльофи:

Людина, котра не була на війні, не усвідомить саму її суть. Оскільки війна - це жорстока та кривава річ. Можна до безкінечності співчувати або говорити що це жахливо, але люди, які пройшли через це  -   інші. Хоча…  проходить певний  час  і - адаптація своє робить. Людина, яка не втрачала свого друга чи побратима - ніколи не зможе зрозуміти того, хто це пережив. І ще одне:  загострене почуття справедливості по поверненню звідти.

Примітка: Публікації в рубриці "Трибуна депутата" є відображенням суб’єктивної позиції авторів та можуть не збігатися з офіційною позицією  Львівської міської ради.