На війні, як на війні (Краще раз побачити, ніж сто раз почути)
Їздити по фронтових дорогах важкувато, але надзвичайно повчально, хоча б для того, щоб наочно зрозуміти, що таке війна. Особливо для тих хто проголошує  гасло: «До нас вони не дійдуть». А також для того, щоб переконатися, що на фронті не лише західняки, як твердять наші містечкові диванні патріоти, а воює вся Україна.

Чергову поїздку ми здійснили на Вознесіння. Маршрут – Сватове, Старобільськ, Новий Айдар, Щастя, Райгородка, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасна, 29-й блокпост, Артемівськ. Загалом відвідали 12 точок, куди розвезли всю нашу гуманітарну допомогу та посилки від родичів, починаючи від безпілотника і закінчуючи шкарпетками та свіжими овочами. Сумарно біля 3500 км за традиційних чотири доби.
Вдень скрізь тихо, а ввечері та вночі, коли ОБСЄ бачить солодкі сни, було добре чути звуки вибухів. Далі ремонтний батальйон, де традиційно нема гайкових ключів те ремкомплекту для техніки. Слава тиловим службам! Тут зустріли кримчанку Інессу, яка з дітьми переїхала до Львова, влаштувалася на роботу, а потім пішла медиком-добровольцем в армію, залишивши на опіку знайомим двох дітей. Це я знову до наших записних патріотів.

Взагалі, жінки часто зустрічаються на фронті, хоча війна – не жіноче діло. Бачили дівчат в «Айдарі», танковому батальйоні, на блок-постах. Ось мама-медик та дочка-студентка з Пустомитівського району Львівщини, які пішли добровольцями в госпіталь в Артемівську, а зараз їдуть з нами додому у відпустку. Хоча, звичайно, основне навантаження несуть, як і належиться, чоловіки. І несуть незле, хто б там що не говорив. Ніде, ні від кого, за всі поїздки не чув жодних скарг. Ні на передовій, де стріляють, ні в тилових службах, де на морозі чи в спеку приходиться крутити гайки, ремонтуючи пошкоджену техніку.

Як і де живуть наші вояки? Скрізь по різному. Далі від передової в наметах, бо літо.
В селах ближче до передових позицій у покинутих сепаратистами хатах. Ідилічна картина. В Щасті, правда, наші оселилися на дачі когось з сепаратистських діячів, які повтікали в Луганськ, до якого 15 кілометрів. Гарна місцина на березі Сіверського Дінця і ніколи, до речі, не попадала під обстріл. Колишні, сподіваюсь, господарі все-таки турбуються. Це ж не житлові квартали, як не як.
Правда на тій стороні річки вже сепаратисти, і звідти полюють снайпери. Отож підходити на берег нам настійливо не радили, щоб не бути мимовільними мішенями. Але така уявна ідилія видається лише вдень. Вночі бійці переміщаються на позиції, де відбувається взаємний обмін ударами з сепарами, а точніше з росіянами.
Побували в госпіталі в Артемівську, куди ми перед тим доставляли функціональні ліжка для поранених, які передали добрі люди з-за кордону. Взагалі, за розповідями медсестричок поранені надзвичайно турбуються один про одного, особливо про новоприбулих. Ну і звичайно ж залицяються, молодий вік бере своє.

В’їхали в місто Попасна. Звідси до сепаратистів 2-3 кілометри, що дуже добре видно зі стану заправки. На обличчях бійців жодного страху.

Їдемо на 29-й блок-пост. Яскраво видно близькість русского мира. Обірвані проводи і величезні поля незібраних соняшників. Зона бойових дій. На полях міни, розтяжки, та нерозірвані снаряди.. Цікаво, чи знають защітнікі скрєпов, хто такий Некрасов і чи читали його рядки: «…лес обнажился, поля опустели, только не сжата полоска одна, грустную думу наводит она».

І це сліди русского мира, яких по дорозі є предостатньо. Сюди жителі вже навряд чи повернуться.

А тут стоп. Далі замінована дорога і в дальній посадці – сепари. До них 500-700 метрів. Покалічені снарядами дерева і згорілий автомобіль показують, що може бути, якщо захочеш рухатися далі. Проте жодного бажання це зробити не виникає. Особливо небезпечна так звана зеленка з двох сторін дороги, куди заходять диверсійно-розвідувальні групи противника. Через неї гинуть наші хлопці, правда і їхні з тої сторони також.

До речі «там» достатньо великий попит на літературу. Книжки, зібрані в школах та працівниками управління «Секретаріат ради» Львівської міськради, ми передали у волонтерський центр у Лисичанську. Звідси вони мали переправити їх у шкільну бібліотеку та солдатам. Місцеві волонтери стверджують, що бійці часто заходять до них і цікавляться різноманітною літературою. Наші книжки також викликали зацікавлення у присутніх на той момент.

Повертаючись додому, по дорозі зустріли священика-байкера з Чернівців. Він сьомий раз на мотоциклі їздить по позиціях до бійців, доносячи до них слово Боже. Воістину перед таким отцем поневолі хочеться зняти шапку. Разом з отцем подорожує його чотирилапий поранений друг. На лапу накладений своєрідний апарат Ілізарова, щоб швидше заживала.

Все, машина і причеп порожні, повертаємося додому. Волонтери і жінки сидячи, а бійці, яких веземо у відпустку, лежачи на матрасах в пустій задній частині бусика, яку перетворили в штучне купе. Разом 14 чоловік. Попереду 1200 кілометрів і 18 годин їзди.

Правда, на Полтавщині заїхали в кафе, яке обслуговує бійців і волонтерів цілодобово. Душу порадувало оформлення інтер’єру. А ще тут хтось колись говорив про Збруч. Вже закопаний повністю незабутніми Віктором Федоровичем та Володимиром Володимировичем.

Загалом, можу лише додати, що всюди, де їздили, дійсно бачили масове будівництво укріплень, машини з лісом, бетонні перекриття для бліндажів. Стільки військової техніки на дорогах тут явно не бачили з часів Другої світової. Правда дороги після гусеничного транспорту стають напрямами, але їдемо, бо треба.
Головне ж у цих поїздках – зустрічі з неповторними людьми. Адже війна все висвітлює, як на рентгені. І велич людського духу, і глибину людської ницості. Тут нема середини. Важливо лише з якої ти сторони, все інше – на задній план. І коли ми говоримо: « Героям слава!», то ось вони герої – поряд з нами, в тому числі і в нашому бусику.
http://www.pohlyad.com/blogs/n/161

Кужелюк Юрій Анатолійович