Три тисячі кілометрів дорогами війни

Наша поїздка почалася у Вербну неділю і мала за мету привезти на фронт пасхальні подарунки бійцям, до яких входив і приведений до робочого стану УАЗик, щоб хлопці могли доїжджати з передової. Взагалі, проблема «малого» транспорту є досить гострою, адже ганяти КРАЗ або «УРАЛ» для того, щоб привезти якусь дрібницю, або доставити кількох чоловік абсолютно нераціонально. Проїхавши місто Ізюм у Харківській області, зупинилися поснідати на горі Крем’янець біля готелю «На 7-ми вітрах». Там розташований меморіальний комплекс і капличка. 

Підійшовши до меморіального комплексу, прочитав вражаючу інформацію: «…Тут за визволення Ізюму та Ізюмського району загинуло 800 000 солдат…». Спочатку не повірив і перерахував нулі на табличці. Але все правильно, таки 800 тисяч життів поклали «наймудріші» радянські воєначальники тільки в одному місті Харківської області. Поневолі починаєш вірити у те, що при штурмі Донецького аеропорту та Дебальцевого росіяни живої сили не жаліли а також в останнє повідомлення авторитетного волонтера Тетяни Ричкової про те, що за період АТО втрати бойовиків майже в десять разів перевищують наші.
Далі поїхали по традиційному маршруту від Слов’янська до Щастя. Оскільки в ті дні постійно лив дощ, то можна було відчути всі радощі польового життя в негоду. Відразу ж стала зрозумілою необхідність на фронті гумаків, плащів і, взагалі, речей, які не промокають.

На цей раз, оскільки нібито перемир’я і не стріляють, то вдалося відвідати не тільки штаби батальйонів, бази і лінію другої оборони, але і саму передову. Останнє найважливіше, оскільки там найкраще бачиш наскільки важливі для бійців поїздки волонтерів.

Правда, «не стріляють» – м’яко сказано, бо приїхавши на знаменитий 29-й блокпост дізналися, що декілька годин тому бойовики групою у складі 10-ти чоловік атакували наших бійців. В результаті бою троє нападників загинуло, а одного взяли в полон. До речі, як розповсюджується паніка. В Лисичанську, який розташований за 30 км від блокпосту тут же поширилася чутка про те, що почався російський наступ. ЇЇ активно підкріпили бойовики, розіславши фейкове повідомлення про те, що 29-й блокпост уже взятий. І це в той час, коли військові до всього цього ставляться, як до рутинного інциденту.

Далі наш шлях лежав у Кримське, проте на 29-му блокпості на нас подивилися, як на не сповна розуму, сказавши, що дорога на Кримське замінована, і показавши на посадку метрів за 500, де розміщені позиції сепаратистів. Діюча ґрунтова дорога в селище розкисла до такого ступеню, що по ній з колісного транспорту міг проїхали або «УРАЛ», або БТР, яким, до речі, до нас і під’їхали бійці 80-ї бригади.

Далі ми поїхали на позиції другої лінії оборони. Між іншим, побут бійців у польових умовах на другій лінії оборони виглядає наступним чином. Зліва кухня, а з правої сторони вхід у бліндаж, перед ним кулемет.

Недалечко в кущах сепарська міна, що не розірвалася. До речі, міни відіграють у житті не тільки негативну роль. Так розказували, що на розтяжках в районі 29-го блокпосту підірвалося п’ять диких свиней. Бійці їх тут же пускали на шашлик, дражнячи димом сепарів на їхніх позиціях.

Слід зауважити, що бійці думають не тільки про матеріальне. Ось зруб каплички, яку вирішили спорудити солдати, що стоять в селі Капітановому. Як вони сказали – на згадку про себе.

Об’їхавши з десяток точок та розвізши подарунки, необхідні речі та передачі від рідних, нарешті попадаємо в Попасну – фронтове місто. Власне, фронтове, а не прифронтове, бо сюди прийшов «русский мир» у всій красі, адже до позицій сепарів не більше трьох кілометрів.

Тут ми зустріли автомобілі з місією ОБСЄ. Правда зустрічали їх і на інших дорогах. І що характерно, де б і з ким би з наших військових ми не говорили, всі від рядового солдата до підполковника характеризували цю місію не інакше, як російську розвідку. Бо скрізь сценарій однаковий. За 15 хвилин перед приїздом місії обстріли повністю припиняються, а через пів години після від’їзду відновлюються. І що характерно, значно точніше по об’єктах біля яких місія побувала. Така думка витає скрізь.
Від’їхавши від Попасної кілометр-півтора по шоссе, ми проїхати не змогли і гостинні господарі з передової нам подали гусеничне таксі.

Вилізаємо на броню і їдемо на позиції, за якими закінчується наша територія і починається нейтральна смуга. 

Комфорт поїздки полягає в тому, що ніхто не стріляє і тому благополучно приїхали. У цій посадці наша лінія оборони. Суцільний ряд окопів, капонірів і траншей. Посадка в далині (метрів за 500) це вже лінія оборони сепаратистів. Тому мені в моїй червоній куртці ґречно порадили за кущі на нейтральну смугу не показуватись і уважно дивитися під ноги.

Живуть наші хлопці на передовій не просто так, а в готелі «Хілтон» (військово-польовий варіант, біля входу кухня).

Ось так виглядає номер у цьому готелі зсередини. Бувалі бійці кажуть, що спиться в бліндажі дуже добре, бо рідна земля благословляє.

Пороздававши подарунки, поспілкувавшись з бійцями і пообідавши гороховим супом з тушонкою, яким нас від душі почастували господарі, ми попрощались, залізли на броню БМП, якою нас підкинули назад до нашого бусика. Возив нас, до речі, бравий лейтенант з фронтового випуску Львівської академії сухопутних військ.
І ніщо так не зігрівало душу і не вселяло такої впевненості, як оці бійці і командири на передовій, які спокійно і без жодного надриву говорили одне: «Ми звідси не підемо, нехай ніхто не думає». А ще впевненості додавав вигляд оцього танчика, як любовно називають танк бійці, який при потребі миттєво може розвернути ствол в сторону сусідньої посадки і пояснити сепарам, що вони не мають рації.

А ось і командир танку. Закоханий хлопець не розповідає з таким захопленням про кохану дівчину, як це молодий чоловік з Кіровограда про свій танк. Яка у нього стабілізація, який у нього наводчик, як легко заводиться… Одним словом нема в світі кращого танка, ніж його.

Пороздававши все, що привезли і попрощавшись, вирушаємо додому. Проїхавши загалом десь більше 3000 км по дорозі натрапляємо на ще одну приємну несподіванку. На Рівненщині, де ми снідали, господарі кафе, дізнавшись, що ми волонтери і їдемо з зони АТО, категорично відмовилися взяти гроші за сніданок. Приємно не те, що зекономили гроші, а те, що скрізь є люди, як готові допомогти, чим можуть.

Незважаючи на перемир’я, в яке не дуже хто вірить, треба розуміти, що на фронті живуть люди в умовах, скажемо, специфічних, які потребують нашої уваги і маленької допомоги. І ми зобов’язані це робити і пам’ятати, що всі наші проблеми, які нам здаються невирішальними – дріб’язок в порівнянні з тими, що вирішують люди на фронті. Адже них слова «Слава Україні!» не просто гасло, а стиль і сенс життя.

Кужелюк Юрій Анатолійович